Лоренс Лалію: програють ті гравці ринку, які не ставляться серйозно до перекладачів
Лоренс Лалію (Laurence Laluyax) керує департаментом прав на переклад агенції Rogers, Coleridge & White (Лондон). Заснована в 1967 році агенція сьогодні працює з суперзірками літератури, серед яких Кадзуо Ішіґуро, Донна Тарт, Зеді Сміт, Єн Мак’юен. Сама Лоренс є агенткою Ольги Токарчук, також Ласло Краснахоркая та Хан Канг (усі — лауреати International Booker Prize), постійно шукає нові голоси з усього світу та розповідає, як французький бекграунд допомагає їх відчувати себе чужинкою в англомовному книжковому світі.
— Лоренс, як ви стали літературною агенткою?
— Є багато шляхів для того, щоб бути літературним агентом. Є країни, де літературні агенції — це частина культури, що і є джерелом тривоги. У моїй рідній Франції є загальне сприйняття ідеї агентської роботи, вибудуване на іміджі двох-трьох особистостей міжнародних агентів, це створює ілюзію, що всі агенти працюють однаково. Але це не так. Я звикла до цього. Звикла до того, що живу в країні, де більшість авторів мають літературного агента. Звикла, що приїхала з країни, де це досі дещо контроверсійно.
— Як ваш бекграунд у лінгвістиці та літературі впливає та доповнює вашу роботу літературної агентки?
— Це просто не було частиною культури, у якій я виростала. Я вивчала літературу у Франції, потім продовжила у США та залишилася там викладати французьку ще на рік після університету. Після того я поїхала до Англії, мені подобалося бути «між» — між різними культурами, між літературами. Також мені подобалося бути іноземкою: це давало свободу ставати такою, якою хочеш бути.
Я продовжила навчання: вивчала перекладацькі студії та компаративістику, а на вихідних працювала у невеликій книгарні в західному Лондоні, куди приходили письменники та журналісти. Це був важливий досвід, адже саме тоді я зрозуміла, як мало Велика Британія перекладає. Це досі проблема, бо перекладні книжки тут — не більше 4% ринку. Тоді я старалася зрозуміти мотивацію — чому серед цієї дрібки перекладів є саме цей французький автор, а не інший, який видавався мені значно сильнішим. Я отримала роботу в Rogers, Coleridge & White, оскільки вони мали офіс за рогом та приходили до книгарні! Ми розмовляли про книжки та літературу.
— Якими були ваші перші враження від роботи у великій англомовній агенції?
— Коли я очолила департамент перекладів, то відчула велику несправедливість. Спершу я працювала з англомовними авторами, і це були першорядні письменники: Єн Мак’юен, Кадзуо Ішіґуро… Мені дуже легко давалися зустрічі з агенціями та видавництвами по всьому світові.
Якось я спілкувалася з данським видавцем, який шукав нові книжки з Великої Британії, і казала йому: «Дозволь розказати про цього британського автора, не забудь про цього мексиканського автора». Моя агенція відкриває для мене ті можливості, яких буде абсолютно нечесно позбавлений потенційний бразильський чи мексиканський агент. Це стратегія для проникнення літератури. Не так важливо, звідки автор. Важливо, яку книжку він написав.
— RCW працює як міжнародна компанія з огляду на ваш опис, не має фокусу тільки на англомовний ринок. Чим це зумовлено?
— Я думаю, це приходить від глибокого інтересу. Дебора Роджерс, засновниця, завжди цікавилася перекладною літературою. Пітер Страус, директор RCW з 2006 року, був блискучим видавцем у видавництві Piccador. У нього абсолютно екстраординарний розум, іноді думаю, що він читав абсолютно все, що можна собі уявити — з усіх усюд. У великих видавців була міцна традиція публікації перекладів, яка дещо згасла сьогодні. Часто люди у Великій Британії, навіть у книжковій сфері, не володіють достатньою кількістю мов, аби знайомитися з текстами.
Я багато читаю французькою — і це непогано, бо дуже багато перекладів з’являються французькою. Коли я почала працювати з Ласло Краснагоркаєм — він мав декілька перекладів в Америці, але я читала його французькою. Так само з Токарчук — всі її книжки спершу були перекладені французькою.
— Якщо говорити формально — чи у вашій агенції є цей чіткий поділ на primary agents і translation agents?
— Я очолюю відділ прав на переклад (translation rights department) вже 10 років. У межах цього відділу є ще 6 агентів, ми переважно продаємо книжки напряму — по всьому світові. У деяких країнах ми маємо субагентів, переважно в Азії та в багатьох східноєвропейських країнах. До речі, з Україною віднедавна ми працюємо напряму. Серед колег з мого відділу дехто добре знає російську, дехто — німецьку, маємо в активі італійську, данську… Ось так ми працюємо! Я не говорю багатьма мовами, я знаю французьку, англійську, іспанську і трохи португальську…
— О, це чимало! Ви говорите про мови та читання. Як би ви описали сучасного ефективного літературного агента, якого б ви хотіли бачити за колегу?
— Ми в RCW працюємо, як міст. Я продовжую представляти Єна Мак’юена та Зеді Сміт на територіях, де завжди працювала, але також працюю з міжнародними авторами як на закордон, так і в Британії та США. Структура нашої агенції доволі гнучка — це означає, що я можу бути ключовою особою як для англомовних авторів, так і для тих, яких перекладають англійською. У більшості агенцій цей поділ чіткіший, натомість ми стараємося тримати всіх авторів нарівні, поруч.
Скажімо, один з моїх колег довгий час працював у Грузії, нині він продає права у Грузію — і це пристрасть до Грузії! Він знає усіх авторів, видавців.
— Яким є комерційний підхід RCW? Чи є у вас пріоритетні ринки?
— Важливо заробляти гроші — і для агенції і для авторів. Але не слід думати, що ми прагнемо виходити тільки на великі ринки, бо вони приносять кошти. Для нас продавати книжку в Туреччину, Грузію чи Португалію — це абсолютно аналогічний процес тому, коли ми продаємо до Німеччини, Франції. Англоцентричний спосіб ведення агентської роботи не працює з міжнародними авторами.
Можливо, для нього важливіше потрапити на німецький ринок. Бути агентом — це іноді перевертати все з ніг на голову та в жодному випадку не вважати, що якісь країни важливіші за інші.
— Минулорічне дослідження CEATL про переклади з малих мов на прикладі українського письменника Сергія Жадана обґрунтовує користь вдалої публікації саме на німецькомовному ринкові для нових авторів. Очевидно, це спричинено тим, що в німецькомовних країнах є певний бренд української літератури, і кожен наступний переклад на нього опирається.
— Так, хоча англійська допомагає текстові потрапити значно далі. Я працюю з кількома данськими авторами — данську мову за межами Данії знають дуже погано. Дуже складно знайти данськомовних рідерів, редакторів, за межами Скандинавії. Скажімо, вони є ще у Німеччині та Нідерландах. Ну і коли ти працюєш з класною книжкою, то хочеш надіслати її десяти видавцям, яким вона, на твою думку, сподобається, а не просто носіям мови. Якщо немає перекладу англійською — тобі попросту складніше знайомити з нею видавців. Зараз я працюю з данським романом, який ми легко продали до Німеччини, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Франції, врешті — Великої Британії. І ми дуже чекаємо на англійський переклад, бо щойно я його отримаю, то зможу знову звертатися до видавців в Іспанії, які були зацікавлені в авторові, але не могли швидко познайомитися з текстом. Також англійський переклад важливий для промоції в країнах Сходу.
— Як ви працюєте з міжнародними авторами, крім того, що презентуєте їх поруч з англомовними?
— Коли ти заходиш до британської книгарні, то, скоріш за все, побачиш стіл з міжнародними авторами, він називатиметься «перекладна література». Перекладна література — це не жанр, але в цій країні є саме так. І це пояснить вам усе. Читач думає: можливо, ця література надто елітна? можливо, надто інтелектуальна? надто серйозна? Переклади читають люди, які вже певним чином включені в тему.
Читайте також: Татьяна Зольднере: Обличчя українського ринку змінилося, і я сподіваюся, що це назавжди
— Хто є читачами міжнародних авторів?
— Найважче — це переконати молодих людей, що вони можуть читати переклади точно так само, як і англомовних авторів, не потрібно боятися! Авторам поза англомовним світом хочеться до нього потрапити, але іноді ти отримуєш переклад — і нічого не відбувається, адже тепер потрібно переконувати видання та літературних критиків читати цю нову книжку. Навіть якщо ви їх переконаєте, є ще редактор, який може повважати текст недостатньо цікавим для публікації.
— Які ще виклики виникають в роботі з перекладами? Чого очікує англомовний читач від перекладної літератури?
— За іноземною книжкою стоїть майже антропологічний контекст: книжка має обіцяти своїм читачам розповісти щось, скажімо, про Україну, чого британський читач не знає. Це все постійні невеликі перепони на шляху авторів. Я проживала це в роботі з бразильськими авторами: бувало, мені казали 15-20 років тому: «Ой, це не досить бразильська книжка». Але це не мусить бути Копакабана та трохи танців самба. Мексиканська література — вона не про нако і не про злочинців! Це зникає у середовищі молодих редакторів, але коли я починала роботу, то було чимало дуже висококласних видавців, які казали: «Мені не потрібні переклади. Англійською я можу друкувати людей з Індії, Канади, Австралії, Тасманії та отримувати міжнародний контекст. Натомість вони пишуть англійською, тому це простіше». Це контекст англомовного ринку.
— Це про стереотипи, небажання дійсно відкривати іншу культуру?
— Для мене неймовірно важливою є книжка Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Вона неймовірно смішна! Коли цю книжку номінували на International Booker Prize, абсолютно геніальна перекладачка Антонія Лойд-Джонс читала фрагменти у книгарні Foyles в Лондоні — люди просто плакали від сміху! І це важливо, люди бачать, що література з інших країн не підпадає під стереотипи, вона може бути різною.
— Хто, попри все, публікує перекладну літературу у Великій Британій?
— Видавець бере на себе ризик видавати авторів.
Погляньте лиш на Fitzcarraldo! Молода людина заснувала нове видавництво і публікує найкращих авторів — вперше англійською. Це нобеліантки Світлана Алексієвич, Ольга Токарчук… Також мені дуже подобається And Other Stories. Важлива річ з ними усіма: переважно це люди з іноземним бекграундом. Редактор Fitzcarraldo родом з Франції, And Other Stories — з Німеччини. Я живу тут майже все життя, але я з Франції. Якщо ти маєш зв’язок зі світом через власну історію, родину, то охочіше відчинятимеш двері та запрошуватимеш людей.
— Як міжнародні автори потрапляють до RCW? Ви згадували, що маєте авторів, які ще не перекладені англійською.
— Ну, наприклад, Валерія Луіселлі. Вона мексиканка, що живе в Нью-Йорку. На момент, коли ми почали співпрацю, вона опублікувала лише збірку есеїв, їй було тоді 24 роки. Я цікавилася латиноамериканками, яких наразі ніхто не знає, її порадив мені друг. Становлення автора займає час: багато бажання з боку автора брати участь в усіх процесах, спілкуватися з медіа, їздити на фестивалі. Цей час — це публікація кількох книжок автора.
— Як було з європейськими авторами?
— Деякі з письменників, з якими я починала роботу, вже були дуже відомими. Угорець Ласло Краснахоркай був дійсно відомий, але були дуже дивні прогалини: не було його перекладів у Скандинавії, Великій Британії (за винятком однієї книжки), Росії. Що ми зробили: працювали з його фундаментом, перекладали усі тексти англійською — і промотували ці переклади. Іноді авторів до нас приводили перекладачі, так сталося з Ольгою Токарчук. Я, звісно, знала про Токарчук до того, читала її французькою. Тут теж виявилися дивні речі: книжок Токарчук не було в книгарнях Іспанії, Німеччини та багатьох інших країнах, де вона вже була перекладена. Це трохи схоже на археологію, бо ти мусиш копати, щоб віднайти ці переклади, і розумієш, що публікації робили неймовірно добрі видавці. Висококласні міжнародні видавці мають смак — тому вони публікували Токарчук. Ця історія ставалася зі мною так часто!
— Ви зуміли заповнити прогалини в цих країнах?
— Це був чудовий час для схожої роботи, бо після того, як Ольга виграла International Booker — її переклали на понад 40 мов. Що робить агент — це стратегія. Агент оглядає глобальний книжковий ринок і думає: що ще можна зробити? Чого бракує? Потім була Нобелівська премія — зацікавлені читачі могли просто піти та придбати роман у місцях на кшталт Бразилії чи Китаю, бо роботу ми вже зробили, переклади чекали на полицях. Але так, спершу до мене прийшов перекладач і сказав: ви працюєте з дійсно доброю літературою, може, вам буде цікаво попрацювати з Ольгою Токарчук?
— Як ви знаходите нові голоси для RCW?
— Це завжди мікс. Люди знають мій смак в літературі та радять авторів. Так сталося з данцями. Мені роками пропонували кількох авторів, але я відмовлялася, бо не володію мовою. А потім мені дали англомовний фрагмент перекладу на 100 сторінок, я відвідала літературний фестиваль у Данії, поспілкувалася з авторами… І ми почали роботу. Це все про людей: видавців та перекладачів. Перекладачі виконують роль літературних агентів задовго до включення самих агентів. Вони презентують твори видавцям, розповідають про письменників, пояснюють письменникам контексти.
Коли ти міняєш перекладача, то з’являється нова мова автора у перекладі. Читачі це відчувають, письменник стає уже не тим!
— Чи читають автори, з якими ви працюєте, тексти одне одного?
— Я працюю з неймовірним французьким автором Жаном-Батистом Дель Амо. У моїй малій бульбашці автори, з якими я працюю, читають одне одного. Його останній роман «Animalia» був опублікований Fitzcarraldo — тим же видавцем, що публікує Токарчук. Я порадила Ользі цей роман, бо знала, що він мусить сподобатися їй. Текст розповідає про життя трьох поколінь на фермі і те, як фермерство стає масовим убивством тварин, як це впливає на сім’ю. Дуже цікаво бачити певні зв’язки у письменників, які працюють в один час — автори з усього світу рефлектують подібні тривоги. Це діалог між країнами та культурами.
— Це дотична до українського досвіду тема. Останнім часом ми відчуваємо, як міняються покоління перекладачів з української мови — з’являється більше людей, для яких українська є вивченою мовою, вони не мають історії життя в Україні.
— Видавничий світ — дуже вузький, це люди, які постійно спілкуються. Хто, що і як перекладатиме. Ми всі потребуємо перекладачів, а особливо — молодих людей, які захочуть ставати перекладачами.
Мені цікаво спостерігати за перекладами з японської англійською. Раніше ми знали Муракамі та ще кількох чоловіків. Зараз ринула ціла хвиля перекладів молодих авторок з Японії, тому що молоді перекладачі міркують про велику конкуренцію на ринку європейських мов, обирають щось нове, часто спиняються на корейській чи японській. Ну і згадайте Дебору Сміт, яка перекладала Хан Канг. Вона обрала корейку, бо ця культура захопила її. Ще один приклад: більшість британських перекладачів з данської — це були чоловіки, які перекладали скандинавський нуар. Але всі мої авторки з Данії — молоді жінки! І ось я маю книжку про жінку та її самовідчуття на третьому десяткові. Чи можу я запропонувати перекладати цю книжку шістдесятип’ятирічному чоловікові? Я зателефонувала до британської асоціації перекладачів — та знайшла таку з молодшого покоління. Цей роман вийде у Granta.
— У цьому проєкті Річард Чаркін розповідав нам про зміщення сил від видавця — у бік літературного агента. Як ви бачите поділ відповідальності між агентом та автором?
— На загал агенти на англомовному ринку ведуть перемовини щодо всіх договорів. Стосунки між видавництвом та автором включають передовсім літературне редагування книжки. На англомовному ринкові працює система аукціону: агент надсилає книжку до видавництв, яких може бути як 10, так і 50. Видавництва пропонують свої суми та змагаються за автора і текст — так формується ціна договору. Агент оцінює те, як видавництво працюватиме з дизайном, рекламою книжки — і дає поради авторові. Видавець займається виробництвом, переважно — стосунками з медіа та маркетингом, звісно, розповсюдженням, номінує автора на премії (що переважно є платним у Великій Британії). Агент залишається головним контактом автора. Агент розуміє ринок, це він порадить, чи всі англомовні версії книжки мають вийти одночасно, чи першою має бути британська, прокомунікує зміни до контракту.
Читайте також: Петр Мінарік: закордонні публікації для видавця – не заробіток, а радість та імідж
— Яку роль відіграє літературний агент у видавничій екосистемі?
— Я погоджуюся з ідеєю про те, що агент є визначальною ланкою. Дійсно професійний літературний агент матиме довірливі стосунки з автором, хороші стосунки з видавцем та докладе зусиль, аби зробити стосунки автора та видавця якнайефективнішими. Якщо автор не має агента, то видавець отримує все, контролює всі права. Ще важливий момент: агент репрезентує автора, а не книжку.
Звісно, якщо одне видавництво публікує 5-6 книжок одного автора, то зв’язок вибудовується, як, наприклад, у Кадзуо Ішіґуро та його видавництва Faber.
— Не в усіх країнах діють класичні літературні агенти, проте іноді є інституції, які частково виконують агентські функції: асоціації, дипломатичні установи. Чи кожній країні потрібні літературні агенти?
— Недавно я підписала контракт з ісландською авторкою і планую мати співпрацю з державними органами в Ісландії, які репрезентують тамтешню літературу. Вони можуть розповісти про контексти, які мені невідомі. Не працювати з ними буде дурницею.
— Ви говорили про стратегію для автора. Розкажіть трохи більше про те, якою є ця стратегія?
— Для мене продаж книжки — це тільки початок. Я завжди думаю, якщо мій автор виходить у Британії — я звернуся до журналу Granta, запропоную його Единбурзькому чи Торонтському літературним фестивалям, які запитують мене: «Що нового цікавого порадиш?» Це і є робота літературного агента для мене. Адже книжка може бути якісно написана, чудово видана — і єдине що ти можеш зробити в цьому контексті це рекомендувати цю книжку людям. Це все робота навколо — з букскаутами, агентами зі сфери кінематографу і так далі.
І це запускає ефект доміно, адже однодумці у світі є достатньо.
— Ми говорили про різні європейські літератури в цій розмові. Ризикну та спитаю: чи може одного дня українська література зацікавити вас як агентку? Що для цього має статися?
— Інтерес до української літератури має приходити від людей, які знають її вздовж і впоперек. Я виросла з літературним каноном, що суцільно складався з чоловіків. Ми згадували про ті 4% перекладів на англомовному ринку: серед них мені найцікавіші жіночі голоси. Часто саме жінок вважали недостатньо інтелектуальними, аби бути частиною літературного канону. Канони в країнах формують своє уявлення про літературу, як літературна агентка я рухаюся паралельно цьому уявленню і стараюся знайти щось сховане.
Я виросла у Франції. Це країна, де письменник має визначену соціальну роль. Зараз я живу в країні, де слово «інтелектуал» сприймається як образа, «за кого ти себе маєш?». Письменники думають про речі навколо і те, що з нами та ними буде. Іноді автори дійсно політичні. Та ж Токарчук — дуже політична, але в нас, які пишуть про біженців, міграцію, расизм. Ган Канг написала про велику масакру в Кореї і як це переживають люди. Я б хотіла довідатися значно більше таких цікавих історій, які точно розповідає українська література.
Авторка: Богдана Неборак