Наші культурні мости: україністика Болгарії, Польщі та Чехії
У травні 2020 року Український інститут презентував дослідження присутності України у європейських ЗМІ 2018-2019 роках. Предметом цього дослідження стали наративи ХХ століття – теми Другої світової, «українського авангарду» та інші, які допомагали з’ясувати, наскільки суб’єктною чи об’єктною є Україна на інформаційній мапі світу. Також дослідників цікавило, наскільки усвідомлення українцями певних тем (як-то Казимира Малевича як представника українського авангарду) збігається із відображенням цих же постатей чи подій в іноземних медіа. Результати показують – ми думаємо про себе геть інакше, ніж про нас думають інші.
Серед ключових осередків формування думки про Україну – наукові інституції, де вивчається україністика. Це чутливі спостерігачі та уважні амбасадори нашої країни за кордоном, перекладачі та інтерпретатори українських реалій для іноземної спільноти. З актом перекладу виникає категорія «перекладуваності» (translatability), а у випадку «неперекладуваності» – з’являється потреба проінтерпретувати певні явища чи процеси іншими мовами для інших суспільств. Саме «неперекладуваність» говорить про культурні відмінності, спонукає до аналізу.
Переклад української літератури та вивчення української мови в іноземних університетах – це політичне питання, адже це можливість розповісти про український контекст світові в елегантній формі ознайомлення з художнім твором – вартий твір стане доповненням до глобального літературного дискурсу. Поет та перекладач Остап Сливинський тривалий час працює з україністикою Болгарії та Польщі й говорить про взаємодію «держава Україна – закордонні україністики» так: «Тут у слові «взаємодія» дуже важлива частка «взаємо-», тобто рух і ідей, і ініціатив не може йти в одному напрямку: від українських дипломатичних установ та інститутів у бік україністики. Закордонні україністи часто краще за будь-якого дипломата знають своє культурне середовище, його запити, і приходять уже з готовими ідеями, тому від держави Україна потрібні лише відкритість і гнучкість, щоб спільно їх втілити. З власного досвіду знаю, що якраз цих відкритості і гнучкості переважно бракує».
У попередньому матеріалі про українські студії та переклади з української йшла мова про українські студії в Сполучених Штатах Америки та Німеччині. Цього разу ми продовжимо розбиратися зі статусом україністики в країнах, що мають тривалу історію співпраці з Україною – Болгарія, Польща та Чехія.
Цей матеріал не є оглядом українських студій у цих країнах, але пропонує українському читачеві поміркувати про присутність української теми насамперед крізь вивчення української мови, культури та літератури у цих країнах.
Перед собою я ставлю два питання: як україністика впливає на присутність України в глобальному інтелектуальному дискурсі? Що отримує людина, завершивши навчання на українських студіях?
Болгарія
У 2012 році виповнилось п’ятнадцять років від заснування української філології в Софійському університеті, і це єдиний навчальний заклад Болгарії, у якому розвивається україністика. Українська тема в Болгарії активно промотується з ХІХ століття. Одна з причин – що переїзд у Софію 1889 року професора Михайла Драгоманова. Він був запрошений на посаду професора та ректора в щойно заснованому Софійському університеті. Утім, окремого напряму української філології тоді не започаткували.
Україністика як спеціальність з’явилась у Софійському університеті в 1996 році. Тоді ж на українське відділення вступають перші студенти і перші аспіранти. Упродовж перших чотирьох років українська філологія приймала студентів кожного року, а з 2000 до 2012 року – через рік. Із 2012 – набір студентів знову стає щорічним.
Албена Стаменова, доцентка та викладачка української мови Кафедри слов’янського мовознавства Факультету Слов’янської філології Софійського університету імені Св. Кл. Охридського, одна з найактивніших перекладачок сучасної української літератури в Болгарії, розповідає про становлення відділу в Університеті та власний шлях до україністики.
— З чого починалося зацікавлення українською темою в Болгарії?
— Поява української літератури на сцені культурного життя Болгарії значно раніша, ніж знайомство з українською мовою. Болгарська громадськість знайомилась із перекладами творів Тараса Шевченка і Миколи Гоголя ще з другої половини ХІХ століття, їхні твори впливали на творчість перших болгарських письменників. З другої половини ХХ століття починається більш активний та системний процес перекладу українських авторів (хоча і не завжди з української мови, а й з російської), який був пов’язаний передусім з установленням постійних зв’язків НРБ із СРСР. У роки соціалізму представлення літератури «радянських народів» здійснювалося передусім за планами, й завдяки цій плановій політиці в галузі перекладу болгарській публіці стають відомі найвагоміші твори українських класиків і пізніших авторів – Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Ольги Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки… Упродовж цього процесу сформувалося перше покоління професійних перекладачів та літераторів, які перекладали українську літературу – Пенка Кинева, Марія Петкова, Христо Попов, Димитир Методієв, Христо Ралев, Янко Димов. В умовах суспільно політичних змін в країні й у всьому світі у кінці 80-х – початку 90-х років, державні структури, що відповідали за планову культурну програму, розпалися. Припинились стосунки з відповідними радянськими структурами. Ставлення суспільства до всього, що носило знак Радянського Союзу, стало набагато негативнішим, відповідно – і до культури колишніх радянських народів. У цьому числі опинились й українська культура та література.
Дев’яності роки були важкими для Болгарії. Доки люди були зосереджені на виживанні та на пошуках себе і життєвих орієнтирів, українська література та її переклади були далеко не найпершою турботою видавців.
— Як ви обрали україністику?
— За освітою я богемістка. Почала займатись україністикою зовсім випадково. Не було інших можливостей, лише аспірантура з української мови. Уперше побачила її в книгах і перше, що подумала: у цих людей сторінки, повні крапок. Спочатку був шок, звичайно, але доволі швидко пристосувалась. Володіння російською і чеською дуже мені допомогло з опануванням української. Тобто, звичайно, до опанування було ще дуже далеко, тоді ще просто давала собі раду з підготовкою до іспиту. Це було в 1995 році. Я стала аспіранткою за декілька місяців до вступу перших студентів з української філології у навчальному 1996/97 році. До речі, довго не могла почати говорити нормально, бо не було можливості слухати і тренуватись. Українську мову в більш-менш природному вжитку почула влітку 1996 року в Педагогічному університеті – поїхала на літню школу. Я почала справді розмовляти українською в 2002-му у Львові. Тоді поїхала на спеціалізацію в ЛНУ та працювала над дисертацією в Інституті ім. Крип’якевича.
— З чого почалися переклади сучасної української літератури в Болгарії?
— Перекладати я також почала цілком випадково. Небувалий суспільний підйом під час Помаранчевої революції та широкий відгук у світі привернув увагу болгарської культурної спільноти. У 2005 році звернувся до мене Георги Борисов, поет і видавець журналу «Факел», який вирішив присвятити 2 номери сучасній українській літературі. Цей журнал існував ще в соціалізмі й спеціалізувався на радянській літературі. Зараз представляє світову літературу, зберігши обізнаність в східнослов’янських літературах, які повноцінно представляє.
Підбірку текстів зробила редакція і залучила українську суспільно-політичну проблематику, прозу, поезію, публіцистику, есеїстику Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Остапа Сливинського, Миколи Рябчука, Наталки Білоцерківець, Юрія Винничука, Андрія Бондаря, Віктора Неборака, Андрія Куркова, Оксани Забужко. Мене запросили разом із досвідченими перекладачами, що стало для мене великим викликом і відповідальністю. Я зі свого боку порекомендувала видавцю Райну Камберову. Так розпочався мій перекладацький шлях.
— Якими є головні виклики україністів у Болгарії?
— Я звикла дивитись на своїх колег, які перекладали з чеської, польської, сербської і хорватської. Знала, що з цими країнами давно існують здорові культурні зв’язки, є багато поколінь богемістів і полоністів, скажімо, є багато перекладачів і традиція в перекладанні. Це всесвітньо знані літератури, у яких є культурні інституції, що підтримують переклад за кордоном, вони мають активні посольства і сильні культурні інститути в Софії, і традиція просто продовжується.
А як було з україністами? Україна тут, для нас, функціонувала і функціонує так само, як і для всього світу — тобто відмінно від того, як українці звикли думати про самих себе. І мушу підкреслити, що ця іпостась довгий час була не достатньо розвиненою. Україна довго сама не знала, хто вона така, і їй зовсім було не до того, як випромінювати та пропагувати свою ідентичність. Література – це також ідентичність. Україна так довго випромінювала те, що ми і так знаємо (ну, я вже належу до старшого покоління, треба зізнатись, і добре пам’ятаю совкові часи) – такий нудний, казенний формалізм і бюрократизм, показуху і небажання щось змінювати.
І ось, особисто я, продовжувала займатися Україною і робити своє не тому, що Україна мене хотіла, чи вона любила себе і приваблювала мене до себе, а тому, що я керувалась ідеальним образом України, який я сама собі виробила у своїй свідомості – України не такої, якою вона є (чи показувала себе), а якою вона могла би бути. Це моє особисте ставлення підживлювалося ще тим, що Болгарія так само була такою дуже подібною, нездійсненою мрією, і я думала, що якщо я хочу для себе, для нас, болгар, все найкраще, що можна бажати і вимагати від життя, тож мушу дати такий шанс і право й Україні.
Відчуваю, як сильно змінилась в Україні культурна ситуація на користь української мови та ідентичності, особливо порівнюючи з тим, що було на світанку болгарської україністики 1996 року. Про існування і функціонування Українського інституту книги ми раніше не могли навіть мріяти.
— Чим сучасна українська література може зацікавити болгарське читацтво?
— Нова українська література починає потроху виходити на сцену. Це зовсім відмінні тексти від тих, що перекладалися в радянський час, вони сучасні за проблематикою і за стилістикою. Їх можна багато з чим порівняти у світовій літературі та знайти щось для себе. Мушу підкреслити, що сучасні автори стали відомі публіці в основному завдяки зусиллям видавництва «Парадокс». Вони їх представили, рекламували, «розкрутили». І ось, зараз у Болгарії декому відомі Андрухович і Жадан, але не слід очікувати, що болгарське культурне середовище зможе дуже швидко увібрати багато української літератури.
Насправді ж я не знаю, як сприймається більш недосвідченою публікою українська література. Не критиками, не літературознавцями. Виходячи із своїх вражень і з розмов, думаю, що підходило би слово «екзотична». Правда ж, Жадан з його диким сходом, Андрухович з його вигаданими світами… Вони зацікавлюють.
Райна Камберова, головна асистентка та викладачка української мови Кафедри слов’янського мовознавства Факультету Слов’янської філології Софійського університету імені Св. Кл. Охридського та одна з найактивніших перекладачок сучасної української літератури в Болгарії.
— Які кроки можуть привабити більше студентів та дослідників до українських студій?
— Ми повинні спершу подивитися на престиж філології у світі, й тоді побачимо, що тенденції не дуже оптимістичні. У багатьох європейських університетах філологія трансформується і відкриваються так звані «змішані спеціальності» (поєднуючи одну західну мову та іншу, більш рідкісну, чи мову та економічну спрямованість). Саме викладання філології часто зводиться до рівня мовного курсу, а не до складного вивчення історії, культури, літератури нації. Насправді я б сказала, що престиж філологічних спеціальностей не високий не лише в Болгарії. Як філологія могла б стати «престижнішою»? Зазвичай це процес, який є результатом різних факторів. Велику роль відіграють стереотипи для даної нації, можливості для реалізації після закінчення університету, самопрезентація та самосприйняття носіїв мови та культури тощо.
Українська мова болгарам майже повністю невідома, і вони готові познайомитися з нею найчастіше абсолютно неупереджено. Річ у тому, що престиж мови повинен змінитися в очах самих українців та у їхньому ставленні до неї. Поки що я не зустрічала нічого, крім щирого подиву, що українська філологія існує в Болгарії вже 25 років. Більшість українців (українськомовних, російськомовних, зі Сходу чи з Заходу) дивуються тому, що є люди, які бажають вивчити українську мову і що в більшості випадків вони не є етнічними українцями.
— Чим займаються ваші випускники після українських студій?
— Одні використовують українську мову та безпосередньо свої знання про країну у щоденній роботі (перекладають, працюють у торгових представництвах чи урядових установах), а інші – опосередковано. Кілька років тому вони реалізовувалися здебільшого у сфері журналістики, але останнім часом багато з наших випускників реалізуються у так званому «ІТ-секторі». Це не означає, що вони перекваліфікуються і починають писати коди, а точніше означає, що оцифрування різних видів людської діяльності потребує реструктуризації типів роботи – редактори сайтів, управління проєктів (менеджмент), синтез інформації з різних джерел різними мовами та передача її іншою мовою (найчесніше англійською).
— Які теми чи тенденції в українській літературі ви вважаєте цікавими сучасному болгарському читацтву?
— Для мене найголовніше, щоб болгарський читач зрозумів, наскільки українська література близька, цікава, сучасна, глибока, болісна і красива, жива, а з іншого боку – що це не радянська література. Хоча пройшло 30 років, і хоча сучасні покоління молодих болгар виросли в іншому політичному та культурному середовищі, для них усе, що приходить «зі Сходу», приносить підозріло неприємний смак «радянськості». Я переконана, що українська література може бути дуже популярною в нашій країні, наприклад, як сербська література добре відома як у Болгарії, так і в Україні. Найбільшу надію мені дає сам факт, що кількість перекладачів з української мови в Болгарії збільшується.
— Що найважче у промоції літератури, яка не є добре знана на ринку?
— Донедавна я вважала, що питання видання української літератури є суто фінансовим, але виявляється, що болгарські видавці бояться ризикувати публікацією невідомих авторів непопулярної у нас літератури. Наприкінці 2019 року на Книжковому ярмарку в Софії вперше в історії наших культурних зв’язків Україна мала власний стенд, який був організований за допомогою УІК та Посольства України в Болгарії. Це величезний крок вперед у встановленні та посиленні інтересу до української літератури. Програма підтримки перекладу української літератури та високий професіоналізм представників УІК справили велике враження серед болгарських видавців, науковців, критиків.
— Яка роль держави у промоції національної літератури за кордоном, на вашу думку?
— Я щиро сподіваюсь, що робота УІК та програми фінансування перекладу будуть продовжувати працювати! Особливо важливо представляти на міжнародних ярмарках та фестивалях українських письменників з інституційною підтримкою української держави.
Польща
Українські студії у Польщі беруть свій початок у 1899 році з відкриттям у Ягеллонському університеті лекторату української мови та літератури, очолити який запросили літературознавця та поета-молодомузівця Богдана Лепкого. Після Другої світової війни з’являється ще один осередок – українські студії Варшавського університету, які засновані у 1953 році. Українські студії сьогодні присутні також в університетах Вроцлава, Любліна, Ольштина, Перемишля та Щецина.
Оля Гнатюк, польська перекладачка українського походження, професорка Інституту славістики Польської академії наук, Варшавського університету й Національного університету «Києво-Могилянська академія», навчалася на україністиці Варшавського університету й 12 років там пропрацювала. Одна з головних перекладачок та промоутерок української літератури в Польщі ділиться міркуваннями щодо зрощення українських студій.
— Як привабити студентів до вивчення україністики?
— Сьогоднішня ситуація вимагає зовсім нових підходів. Вважаю хибною стратегією, коли відбувається погоня за кількістю студентів і намагання притягнути на україністику українських абітурієнтів. Так, це дасть змогу вижити сьогодні, але це програшна стратегія, коли йдеться про майбутнє. Єдиний спосіб підняти престиж – притягнути талановитих викладачів і здібних студентів.
— З яких авторів почалися переклади сучасної української літератури в Польщі? Яким був переломний момент?
— Про часи комунізму я писала досить розлого у статті «Модифікована рецепція». Зміни почалися наприкінці 1980-их років, але натоді прориву не відбулося – цензура та економічні умови не дали шансів. Зламним моментом для мене особисто був фестиваль «Єдність у розмаїтті». Я отримала свій шанс і його використала. Якби сьогодні хтось мені запропонував протягом трьох місяців підготувати антологію нової української літератури, я би відмовилася. А тоді, із цим фестивалем, – це був виклик, якому я вийшла назустріч. І досі не шкодую. «Рибо-вино-кур. Антологія української літератури останніх двадцяти років» (1994, Swiat Literacki) – знакова подія для історії українських перекладів у Польщі.
Це відкрило нові можливості, один за одним з’явилися переклади Василя Стуса, Василя Голобородька, Ігора Калинця. Справжній фурор зробили есеї Юрія Андруховича та його роман «Рекреації». Все це відбулося протягом півтора року.
— Які теми чи тенденції в українській літературі ви вважаєте цікавими сучасному польському читацтву?
— Українська література для польського читача, з одного боку, є екзотичною, з іншого – дуже впізнаваною. Найбільша небезпека, яку я бачу – це варваризація, що вписується у ширшу тенденцію орієнталізму (в сенсі Едварда Саїда). Маю на увазі усталені способи сприйняття українськості, зокрема кресові міти чи фольклоризацію. Те, що мені здається найбільш привабливим, – це поєднання модерності з традиційною культурою, яка є природною, самобутньою і цікавою – не лише для дослідників. Як приклад можу назвати театр Єжи Ґротовського, який почерпнув на початку 1990-их років з криниці української традиції, застосовуючи цілком сучасні театральні техніки. Прикладів у музиці, театральному мистецтві доволі багато. Прикладів у літературі теж вистачає.
Я навмисне не називаю воєнної тематики, оскільки потрібно було би назвати ті твори з сотень, які дійсно вартують уваги, передовсім українського читача, а тоді вже будь-якого іноземного. Патріотизм автора не завжди йде в парі з талантом. Скепсис і несприйняття війни, близькі пацифістичнм настроям західної публіки – це теж не фірмовий знак. Я би застерігала перед наданням переваги воєнній літературі, бо дуже легко попасти або в одну, або в іншу пастку.
— Яка роль держави у промоції національної літератури за кордоном? Чого потребують перекладачі-україністи у Польщі?
— Майже тридцять років українська держава не проводила політики, спрямованої на підтримку українських перекладів на іноземні мови. Звісно, що були українські посли, які намагалися знаходити шляхи, закриваючи собою дірки державної політики. Створення Українського інституту за зразком польського є дуже доречним, хоч розумію всі недоліки цієї формули. Звісно, є й інші зразки – французький, британський, німецький, але поки що – вони недосяжні. Тому варто мати широку візію, яку можливо втілювати поетапно. Можливо, скромніше задумана чеська формула могла би спрацювати більш успішно, ніж десятки інститутів за кордоном з мінімальним бюджетом та мільйоном бюрократичних обмежень.
Польські перекладачі – як і українські громадяни – навчилися давати собі раду без підтримки української держави. Але це необхідно міняти, і то якомога швидше, тим більше, що помінялася не тільки польська політика, а й глобальні тенденції. Потрібно орієнтуватися не на чиюсь зацікавленість чи доброзичливу підтримку, потрібно орієнтуватися на власні сили.
Чехія
Активним періодом формування чеської україністики є 20-30 роки ХХ століття, оскільки тоді Прага стала одним з найбільших центрів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції. Утім, науковий інтерес до української теми розпочався на декілька десятиліть раніше завдяки засновникові наукової славістики та патріархові слов’янської філології в Чехії Йозефові Добровському. Крім того, перше не цензуроване видання «Кобзаря» було опубліковане саме у Празі 1876 року. Поруч з Прагою місто Подебради стало потужним культурним та політичним центром – саме навколо цих двох міст діють українські організації та розвивається Празька школа поезії.
По завершенню Другої світової війни чимало українських установ у Чехії розформовані або ліквідовані – розпочинається доба радянської чеської україністики. Сьогодні українські студії є у трьох університетах – у Празі, Брно та Оломоуці. Керівниця відділення україністики університету Брно Галина Миронова пише про гранти, які надавало Міністерство освіти Чехії на розвиток нової спеціалізації у 1994-1999 роках: «Саме завдяки чеським грантам було створено бібліотеку, оплачувано гонорари запрошеним лекторам та навчання викладачів на відділенні україністики університету Праги, стипендії студентів для поїздок в Україну; також було придбано технічне обладнання для відділення».
Луціє Ржегоржікова, директорка чеського центру в Києві, дипломатичної установи при МЗС Чехії (2015-2020) та випускниця україністики університету Масарика в Брно згадує про власне навчання так: «Думаю, що я поступово збирала шматочки мозаїки, колекціонувала досвіди, шукала відваги».
Радомир Мокрик, академічний працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі, готується восени захищати дисертацію, присвячену українським шістдесятникам, у цьому ж університеті. Розповідає про сучасний стан чеської україністики.
— Як виглядає україністика в Чехії сьогодні? Хто обирає навчання на українських студіях?
— Загалом україністику в Чехії можна сприймати зі стриманим оптимізмом. Найбільші центри україністичних студій в Чехії це університети Праги, Брно та міста Оломоуц. Звичайно, якась частина студентів-україністів в чеських університетах – це вихідці з України та інших країн східної Європи, але є й значна кількість чеських студентів. У Празі в нас є ряд задумів щодо посилення та покращення співпраці з українськими університетами, проте через пандемію багато планів довелося відкласти. Водночас, ми сподіваємося, що вже восени зможемо повернутися до наших проєктів.
— Яким чином можна зростити інтерес до українських студій? Яку роль у цьому відіграє держава?
— Інтерес до українських студій напряму залежить від інтересу до України, до української культури чи політики. Після Майдану був помітним інтенсивний інтерес до України в Чехії. Зараз, звичайно, ця тенденція спадає. Для того, щоб залучати студентів до українських студій, потрібно виходити за межі університету і популяризувати «українське питання» в суспільстві загалом. Це й публікації у ЗМІ, і міжкультурний діалог, видання перекладів українських авторів тощо. В принципі, у Чехії з цим далеко не найгірша ситуація, адже в Празі та й інших містах відбувається достатньо «українських заходів». Видаються книжки. Наприклад, цього року вийшов переклад чеською роману «Місто» Валер’яна Підмогильного, незабаром має вийти переклад книжки Володимира В’ятровича, чеський історик Давід Свобода підготував книжку про історію ОУН тощо.
Це все – в ширшому контексті. Наш інститут за підтримки українського посольства протягом минулих років проводив академічні конференції, на наше запрошення приїжджав у Прагу Сергій Плохій. Частиною цього проєкту були й зустрічі з українськими письменниками. У співпраці з посольством проводиться й щорічний перекладацький конкурс, який курує керівниця відділу україністики нашого інституту Тереза Хланьова.
Тобто держава через посольство в Празі підтримує різні проєкти, це, власне те, що мені видається вкрай важливим і, сподіваюсь, триватиме. Адже академічна україністика без ширшого контексту зацікавлення українською культурою навряд чи буде привабливою для потенційних студентів.
— Як ви на своїй посаді зрощуєте інтерес до українських студій?
— Наша робота на кафедрі – це передусім академічні проєкти. Окрім згаданих конференцій, ми плануємо цього листопада провести онлайн-конференцію саме з української тематики. Є попередні домовленості щодо проведення певних заходів offline наступного року, хоча на сьогодні справді важко щось чітко прогнозувати. Наступного академічного року ми плануємо повернутися до викладання деяких курсів з історії України. Зрештою налагодження співпраці з деякими українськими університетами могло б пожвавити празьку україністику. Проте, як саме це буде виглядати, мабуть, можна буде сказати вже восени. Зараз можна з упевненістю стверджувати, що в нашому інституті україністика стає одним з пріоритетних напрямків, і ми шукатимемо різних шляхів співпраці та розвитку цього вектору.